Є речі, які людство винаходило багато разів. Колесо, порох, письмо — все це з’являлося незалежно в різних кінцях світу. А є одна річ, яку винаходити не довелося жодного разу, бо вона з’явилася разом із державою і відтоді не змінювалася майже ніяк.
Мова про корупцію. І найцікавіше в її історії — не масштаби крадіжок. Найцікавіше те, що за дві тисячі років схеми залишилися буквально ті самі, змінилися тільки декорації. І платить за них щоразу той самий персонаж: людина, яка взагалі не в курсі, що бере участь у сюжеті.
Давайте пройдемося по кількох історіях. Вони набагато цікавіші, ніж здається.
70 рік до нашої ери: перша справа, від якої залишилися матеріали
Гай Верес три роки правив Сицилією — з 73 по 71 рік до нашої ери. Сицилія тоді була для Риму тим, чим для сучасної країни є нафтова провінція: звідти йшло зерно, і йшло багато.
Верес підійшов до посади творчо. Він переписував правила збору зернової десятини так, щоб потрібні відкупники вигравали. Продавав судові рішення. Вивозив статуї, вази й срібло з храмів і приватних будинків — не таємно, а буденно, як людина, що робить закупівлі. За античними мірками це була не просто нечесність, а щось на межі святотатства.
Коли термін закінчився, сицилійці зробили те, чого від них не очікували: скинулися й найняли адвоката. Адвокатом був тридцятишестирічний Марк Туллій Цицерон — тоді ще не легенда, а амбітний юрист із провінції.
Далі почалася частина, яку варто уявити в деталях. Цицерон поїхав на Сицилію і за п’ятдесят днів зібрав те, що ми сьогодні назвали б доказовою базою: свідчення, документи, бухгалтерські записи, рахунки. Не риторику — папери. Захист Вереса вів найкращий оратор Риму Квінт Гортензій, і всі очікували красивої словесної дуелі.
Дуелі не вийшло. Цицерон вийшов і замість промови почав викладати докази. Верес не дочекався кінця процесу — виїхав у вигнання до Массілії, нинішнього Марселя.
Але от що тут важливо, і про це зазвичай забувають. Цицерон у своїх матеріалах наводив цифри не про вкрадене золото, а про кількість господарств у сицилійських округах. Було стільки-то фермерів — стало вдвічі, втричі менше. Люди просто кидали землю, бо працювати на ній стало безглуздо: все одно заберуть.
Ось вона, перша задокументована ціна корупції. Не сума в скарбниці. Порожні поля і люди, які пішли.
1892 рік: як розорити вісімсот тисяч родин, будуючи канал
Перенесемося на дев’ятнадцять століть уперед, у Францію.
Фердинанд де Лессепс був національним героєм — людиною, яка збудувала Суецький канал. Коли він оголосив, що прориє канал через Панаму, гроші йому понесли всі. Не банки й не олігархи, а вчителі, лавочники, вдови, дрібні службовці — приблизно вісімсот тисяч людей вклали заощадження в акції компанії. Це була народна інвестиція, майже патріотичний обов’язок.
Панама виявилася не Суецом. Джунглі, жовта лихоманка, малярія, геологія, з якою не впоралися. Гроші закінчувалися, роботи стояли, і компанії був потрібен дозвіл парламенту на випуск лотерейних облігацій — останній шанс зібрати ще.
Дозвіл купили. Депутатів, міністрів і газетярів системно підмазували, щоб ті голосували правильно і писали доброзичливо. У французькій мові навіть з’явилося слово для таких депутатів — chéquards, «чекісти» в буквальному сенсі, від слова «чек».
У 1889 році компанія збанкрутувала. Вісімсот тисяч родин втратили заощадження. Через три роки схема випливла назовні, один із її ключових учасників помер за ніч до допиту, і країну накрив скандал такої сили, що слово «панама» досі означає у французькій просто «велика афера». Наслідки виявилися ще гіршими за фінансові: скандал розкрутив у Франції отруйну політику пошуку винних за етнічною ознакою, і відлуння цього дійшло до справи Дрейфуса.
Зверніть увагу на конструкцію. Хабарі отримали депутати. Розорилися вчителі й вдови.
1871 рік: будівля суду, яка коштувала як Аляска
А тепер найкращий приклад того, як мало змінилося.
Вільям Твід керував Нью-Йорком через партійну машину Таммані-хол. Схема була проста до нахабства: місто замовляє будівництво, підрядники виставляють рахунки, у рахунках намальовано кратно більше, ніж коштувала робота, різниця ділиться між своїми.
Пам’ятником цьому лишилася будівля окружного суду на Чемберс-стріт. Її кошторис був близько 250 тисяч доларів. За поширеними підрахунками, місту вона обійшлася приблизно в 13 мільйонів — тобто дорожче, ніж США заплатили Росії за Аляску кількома роками раніше.
У знайдених бухгалтерських книгах були перли, які й сьогодні читаються як стендап: тесляр, що отримав сотні тисяч доларів за місяць роботи в будівлі, де майже нічого не було з дерева; штукатур із рахунком за два дні праці, якого вистачило б на кілька будинків.
Розвалили це двоє. Газета The New York Times, якій злили копії міських рахунків, і художник Томас Наст, який малював Твіда в журналі Harper’s Weekly. Наст був страшнішим за газету — самому Твіду приписують фразу в дусі «мої виборці не вміють читати, але вміють дивитися картинки». Історія стверджує, що коли Твід зрештою втік до Іспанії, його впізнали саме за карикатурою Наста.
Тепер підставте в цю історію українське місто, тендер на ремонт дороги і суму, завищену на третину. Різниця буде тільки в тому, що бухгалтерію Твіда доводилося красти й виносити, а сучасні тендери лежать у відкритому реєстрі, і подивитися їх може будь-хто з телефона.
Наука: коли це перестає бути питанням моралі
Дотепер усе виглядало як історія про гроші. Але в 2011 році в журналі Nature вийшла коротка стаття двох сейсмологів — Ніколаса Амбрасейса і Роджера Білгема, — після якої на тему стало важко дивитися спокійно.
Вони поставили просте запитання: чому землетруси однакової сили в різних країнах убивають зовсім різну кількість людей? І зіставили статистику загиблих під завалами за кілька десятиліть із рівнем корупції в будівельній галузі.
Кореляція виявилася разючою: переважна більшість смертей від обвалів будівель припадала на країни з аномально високим рівнем корупції для їхнього рівня доходів. Логіка зрозуміла до мурашок. Будівельні норми — це і є те, що тримає стіни. Хабар за підпис на акті прийняття означає менше арматури, гірший бетон, порушену геометрію. Роками це не має жодних наслідків. А потім земля хитається двадцять секунд, і рахунок виставляється одразу і повністю.
Це той момент, коли корупція перестає бути економічною категорією і стає фізичною.
Сьогодні: ті самі схеми, тільки з реєстрами й банками
Що ж змінилося за дві тисячі років?
Інструменти. Верес переписував таблички з десятиною — сьогодні для цього є державні реєстри, куди можна внести потрібний запис. Твід малював рахунки на папері — сьогодні для цього є тендерна документація. А там, де раніше треба було фізично провезти скрині зі сріблом, тепер достатньо контролю над установою, яка перевіряє походження грошей.
Свіжий український приклад цієї механіки — справа, у якій, за версією слідства, через державний банк провели 150 мільйонів гривень готівкою, і фінансовий моніторинг не спрацював, бо потрібні люди опинилися в самому керівництві установи. Детальний розбір операції НАБУ «Форест Гамп» від Юрія Воляна добре показує головне: запобіжник не ламали ззовні. Його вимкнули зсередини — рівно так, як Верес не крав зернову десятину, а просто змінював правила її збору.
Схема з першого століття до нашої ери. Просто без тог.
Що справді змінилося
І все ж дещо змінилося, причому суттєво.
Цицерон був однією людиною, яка на власний ризик поїхала збирати документи, і його розслідування трималося на його особистій відвазі та амбіціях. Якби він передумав — не було б нічого, і про Вереса ми знали б рівно стільки, скільки знаємо про сотні інших римських намісників, тобто нічого.
Сьогодні на місці Цицерона — процедури, реєстри, спеціалізовані органи, журналісти й судові рішення, які публікуються. Це працює гірше, ніж хотілося б, повільніше, ніж треба, і з постійними спробами вимкнути ці механізми. Але це вже не залежить від того, чи знайшовся один сміливий адвокат.
І остання деталь, заради якої варто було все це розповідати.
Верес прожив у комфортному вигнанні в Массілії майже тридцять років і, за свідченням Плінія Старшого, загинув аж у 43 році до нашої ери — під час проскрипцій. Кажуть, Марк Антоній вніс його до списків не з політичних міркувань, а тому що дуже хотів отримати колекцію коринфської бронзи, яку Верес свого часу вивіз із Сицилії.
Тобто його зрештою пограбувала людина, значно кращого в цьому ремеслі. Історія іноді має почуття гумору. Щоправда, сицилійським фермерам це вже ніяк не допомогло — а вони, як завжди, і були тими, хто за все заплатив.
